Wiki Аналітика

Особливості вирішення Інтернет-спорів в Україні: проблеми національного законодавства

Основою теми даного дослідження, безумовно, є понятійно-категоріальний апарат питання вирішення Інтернет-спорів та його адаптація до національного законодавства, адже саме теоретична складова є фундаментом будь-якої проблеми, а її конкретне визначення надає можливість виокремити вірний шлях її вирішення.

За даної ситуації нового, більш сучасного підходу починають потребувати тлумачення усталених для цивільного процесу понять: юрисдикція, підвідомчість, підсудність, компетенція. При чому, сутність необхідних змін полягає не в кардинальній заміні змісту зазначених категорій, а в необхідності усталеного асоціювання нових термінів з вже існуючими та визначеними, тим самим розширюючи межі їх розуміння в цілому.

Так, необхідно звернути увагу на те, що юрисдикція традиційно в науці виокремлюється як діяльність компетентних органів у встановленому порядку розглядати правові питання и виносити по ним юридично обов’язкові рішення [1]. Взагалі, поняття юрисдикції може розглядатись в декількох значеннях – перше щодо питань міжнародного права, друге – щодо права національного, окремі ж науковці розглядають поняття юрисдикції також й в контексті застосування його до діяльності Міжнародного суду ООН [2], окремі дослідники за оcнову виділяють три визначення поняття «юрисдикція», та в такому випадку доволі важко розрізнити значення «юрисдикції» в різних значеннях [3].

В нашому випадку процес щодо визначення юрисдикції вирішення того ж доменного спору вже зупиняється на етапі її віднесення його до національної чи міжнародної площині, а вже тільки при вирішенні цього питання, можна звертатись до проблеми підвідомчості цього спору національним судам чи органам, та про це згодом.

Таким чином, в рамках окремого направлення кожен дослідник формулює своє розуміння терміну юрисдикція, яке є адекватнім для першочергово визначеної наукової сфери, але не завжди може підійти и бути використаним в інших працях, сферах й направленнях діяльності [4], однак черговою особливістю Інтернет-спорів є якраз те, що, зокрема, поняття юрисдикція тлумачити за одним із підходів якраз й не можна, тоді як сукупність необхідних визначень лише ускладнює ситуацію.

Що ж до підвідомчості, то сама по собі вона представляє собою сукупність цивільно-процесуальних норм, які встановлюють межі повноважень органів з розгляду и вирішенню юридичних справ, а також порядок їх реалізації [5], за своєю сутністю вона дійсно є властивістю юридичних справ, а компетенція – набором основних прав та обов’язків, повноважень відповідного органу [6].

За однією з класифікацій можна виділити підвідомчість:

  • міжнародну,
  • державну,
  • родову,
  • видову,
  • ієрархічну,
  • територіальну,
  • службову [7].

До того ж, слід взяти до уваги думку Ю. К. Осипова, який вказує на те, що існує кількісна різниця понять «підсудність» та «підвідомчість» – друге поняття охоплює більш широке коло явищ [8], дане зауваження є важливим через те, що Інтернет-спори через свою багатоманітність можуть вирішуватись багатьма органами:

  • судами загальної юрисдикції,
  • господарськими судами,
  • спеціальними комісіями при ICANN,
  • третейськими судами,
  • окремими уповноваженими підприємствами-реєстраторами з дозволу ICANN,

тому система підвідомчості спорів даного виду є досить розгалуженою й складною з безліччю варіантів вирішення такого спору відповідним підприємством, установою, організацію, і очевидним є те, що існуюча багатоманітність в такому аспекті не покращує сам процес вирішення справ, а лише сприяє його затриманню, та цього різноманіття нам треба ще досягти, адже на даний момент визначена сукупність органів та установ щодо вирішення Інтернет-спорів не встановлена на законодавчому рівні.

Більш важливою для здійснення цивільно-процесуальної діяльності є категорія підсудності, при її визначенні дослідники виходять з того, що дане поняття є похідним від підвідомчості та конкретизує її щодо інших правовідносин, які формуються з органами правосуддя, й, по суті, регулює розподіл предметних повноважень суду [9]. Та сам термін «підсудність» тісно пов’язаний з терміном «міжнародна підсудність», й для правильного їх використання дані поняття слід відмежовувати. До того ж, зазначені категорії доволі часто переплітаються з «міжнародною юрисдикцією». Проте в цілому необхідно погодитись з твердженням про те, що правова категорія «міжнародна підсудність» поєднує в собі елементи підвідомчості та підсудності в традиційному розумінні, є самостійною категорією та дозволяє розподіляти справи за участі осіб, які належать до різних держав, між судовими системами різний країн [10].

Та й з підсудністю є ряд доволі важливих проблем, які вже практично на початкових етапах заважають самому процесу як такому. Основна проблематика підсудності полягає в тому, що окремі види спорів можуть мати «подвійний» характер в контексті віднесення їх до суду загальної юрисдикції чи до господарського суду. Раніше нами вже розглядалось питання достатньо великої кількості учасників судового розгляду із залученням усіх можливих співвідповідачів та третіх осіб, проте серед всього цього масиву доволі важко виокремити відносини суто цивільні чи то господарські.

Звернімося знову до нормативно-правової регламентації. Так, статтею 15 Цивільного процесуального кодексу України, зокрема частиною 1 встановлено: «Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових відносин;

2) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ проводиться за правилами іншого судочинства [11]»,

в той час як Господарський процесуальним кодексом України, статтею 12, визначено наступне: «Господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів [12]».

Тож, правовідносини як господарського так і цивільного направлення можуть здійснюватись в Інтернет, звісно, при визначенні підсудності логічним буде також питання щодо здійснення економічної діяльності тією чи іншою особою, та специфіка «електронних правовідносин» є настільки особливою, що зареєструвавши та встановивши сайт для власних потреб (приміром, ведення блогу), ресурс, згодом, доволі легко можна перевести на здійснення економічної діяльності та поставити на меті отримання прибутку, а тому в даному випадку, за існуючих обставин, необхідно кожен випадок вивчати окремо та в індивідуальному порядку відносити його до ряду цивільних чи господарських прав, незалежно від загальної сукупності якісних ознак, які можуть бути однаковими.

До речі, наведені статті з різних кодексів, називаються не однойменно! В першому випадку ми маємо справу з «компетенцією», а в другому – «підвідомчістю», в той час, як на нашу думку, об означені норми слід віднести до поняття «підсудність», зважаючи на те, що компетенція є поняттям більш ширшим, а підвідомчість справ може стосуватись не лише судів, а й інших уповноважених на розгляд справи органів.

На думку окремих вчених, аби спростити та покращити розгляд доволі складної та специфічної категорії спорів, необхідно в договорах про реєстрацію доменних імен закріпити можливість передачі спору про доменні імена на розгляд конкретного уповноваженого третейського суду, що утворювався б, приміром, при самому реєстраторі [13]. При цьому, у випадку виявлення незгоди особою, що подає заявку на реєстрацію доменного імені, на розгляд спору в такому третейському суді, таке положення має бути виключеним з тексу договору [14].

Однак слід пам’ятати й про те, що третейська угода, що включалась би в договір з реєстратором, створює права та обов’язки лише у сторін такого договору. У самому ж спорі позивачем буде третя особа, права якої були порушені такою реєстрацією. Та можливість укладення попередньої третейської угоди, за якою особа, що реєструє доменне ім’я, зобов’язувалась би укласти третейську угоду з будь-якою особою, яка заявить про своє право на доменне ім’я, не передбачена законом [15], так як питання про коректність такого роду третейської угоди й сфера її дії залишаються доволі спірними.

Більш того, навіть після кінцевого прийняття рішення щодо підсудності справи, й, відповідно, розгляду справи, маємо взагалі феноменальну ситуацію, за якої практично неможливо визначити подальший хід розгляду такого спору. Звісно, за загальним, законодавчо врегульованим положенням, наступним етапом може бути апеляційний розгляд спору, а згодом й касаційний, проте, якщо законодавець все ж таки сприятиме формуванню структур, що також зможуть паралельно вирішувати відповідні питання чи то за волею держави, чи за прямим дозволом ICANN, або в Україні напряму буде запроваджена система тих самих комісій від вже зазначеної організації «Світової павутини», які також, за відповідними положеннями мають право на розгляд окремих спорів, за ким, в такому випадку буде «останнє слово»?

Тому визначення підсудності є доволі важливим та складним питанням одночасно, а справа полягає в тому, що основними ознаками тієї ж підприємницької діяльності, як нами вже частково зазначалось, є отримання прибутку, системність такої діяльності та здійснення її на свій ризик [16]. В такому випадку, логічним припущенням є те, що для доказування факту здійснення угоди, приміром, з реєстрації доменного імені громадянином, який не має статусу приватного підприємця, але діючим, тим не менш, як такий, необхідна наявність наступних умов:

1) угода з реєстрації доменного імені здійснена громадянином лише з метою отримання прибутку;

та унікальність даної ситуації полягає в тому, як нами вже зазначалось, що не можливо виключити ситуацію, за якої набуте доменне ім’я для особистих цілей в подальшому буде продане з отриманням достатньо великого прибутку, у зв’язку з тим, що, наприклад, воно співпадає з назвою достатньо відомої компанії, яка стала функціонувати вже після придбання громадянином цього «веб-імені».

2) така угода, слугуючи засобом отримання громадянином прибутку, може відповідати одній з таких характеристик підприємницької діяльності як систематичність;

за такої ситуації, особою постійно, систематично, повинні укладатись угоди з реєстрації доменних імен, і кожна з них, або окрема кількість повинні бути здійсненими з метою отримання прибутку.

3) угода вчинена громадянином в межах ведення самостійної справи, на свій ризик.

та такий критерій є найважчим для сприйняття та дослідження, адже в жодній сфері не визначено точно поняття «ризик [17]».

Таким чином, за наявності перерахованих вище ознак, і у випадку, якщо особа першочергово навіть не планувала займатись підприємницькою діяльністю, але згодом її дії стало можливим класифікувати як такі, то дані правовідносини, якщо з них виник певний Інтернет-спір, можна віднести й до компетенції тих же господарських судів, якщо, приміром, предметом спору стали відносини в рамках чергової угоди з реєстрації чи то продажу доменного імені, проте, може й існувати якісно інша ситуація, за якої особа зареєстрована як приватний підприємець, однак за допомогою доменного імені, веб-сайту, здійснює діяльність, яка не співпадає з галуззю, визначеною відповідною документацією ЄДРПОУ, за такої ситуації, панує думка, що справа повинна бути підсудною суду загальної юрисдикції [18].

І вже після визначення усіх інстанцій та органів в загальній системі вирішення Інтернет-спорів постає нова проблема – врегулювання всередині цієї системи компетенції відповідних установ, органів, організацій. Безумовно, дане поняття слід розглядати як комплекс легально встановлених способів здійснення публічних функцій [19], та під компетенцією також це й слід розуміти окремий обсяг прав та повноважень, з чого закономірно виникають інші категорії та поняття, пов’язані з владним суб’єктом [20]. В такому разі, з попереднього питання частково виникає нове: чи може один орган передати справу на розгляд в інший, и чи може здійснюватись перехід справи між державними та недержавними органами вирішення Інтернет-спорів, чи є потрібен він взагалі?

 


Список використаних джерел

© 2012, Михайло Горкуша

Comments are closed.