Доказування та судова практика Інтернет-спорів

Досить спірним також залишається й доказування окремих фактів чи обставин у суді, адже докази, як ми вже зазначали, повинні бути належними та допустимими, та ще однією специфікою Інтернет-відносин є те, що доступ до окремого масиву інформації, яка може виявитись корисною та необхідною в судовому засіданні є загальним, приміром, можливість визначити власника доменного імені через базу даних «whois» може кожен користувач мережі, інша ж справа, як представити та подати необхідну інформацію аби гарантувати її точність та правдивість? Як показує практика, дане питання стало частково вирішеним за допомоги введення у його вирішення нотаріального інституту.

Загальноприйнятим є той факт, що нотаріально зафіксовані факти викликають більшу довіру суду у випадку виникнення спору. Саме такм шляхом може бути доказано існування твору в об’єктивній формі на момент депонування, а також використана презумпція авторства особи, вказаної на депонованому екземплярі [1].

З останнім твердженням необхідно погодитись. Особлива роль нотаріату у фіксації фактів та виконання нотаріальними  органами, по великому рахунку, державної функції, а головне – наділення нотаріусів окремими владними функціями й відповідний державний контроль за їх діяльністю – все це робить систему органів нотаріату найбільш підходящою та такою, що викликає довіру «посвідчувальною юрисдикцією».

Саме з цієї причини нотаріальна процедура має потенціал на те, щоб вважатись юрисдикційним органом, до компетенції якого входять питання, пов’язані з посвідченням авторських прав, або ж фіксацією їх виникнення. Та, безумовно, необхідно також погодитись і з тим, що ані нотаріус, ані будь-які інші організації, що займаються реєстрацією, не в змозі перевірити достовірність даних заяви, так як не фіксують факт створення твору конкретною особою; депонування екземпляру твору є певною «початковою формою» висвітлення його загалу чи публікації. Під час реєстрації твору у нотаріуса, реєструється не сам твір, а дата його пред’явлення, і, відповідно, дані про особу, яка його пред’явила нотаріусу, яка назвалась автором твору [2].

Що ж до «національної практики» у вирішені подібних спорів в цій сфері, то для судів, звісно, в першу чергу, важливим є встановлення суб’єктного кола правовідносин, зокрема, з приводу доменних, це має принципово важливе значення для правильного вирішення даного виду спорів. Судами беруться до уваги і функції, виконувані тими чи іншими організаціями в системі адміністрування доменів, і договірні або службові зв’язки між особами.

Вищий господарський суд України, у постанові від 14 березня 2006 р., скасовуючи рішення попередніх інстанцій, вказав наступне: «оскільки діяльність з адміністрування доменних імен передбачає здійснення реєстраційних функцій та забезпечення умов доступу абонентів до відповідних телекомунікаційних послуг, то особа, яка здійснює лише делегування та адміністрування доменних назв, не є фактичним користувачем делегованих доменних імен. Адже реєстрація домену є, по суті, внесення обумовленої інформації до реєстраційної бази даних, а не власне використанням такого домену. Таким чином, для правильного вирішення спору необхідно встановити безпосереднього держателя спірних доменних імен, тобто особу, в інтересах якої було зареєстровано доменні імена із застосуванням спірних знаків товарів і послуг [3]».

Окремо особливий дослідницький інтерес може становити те, яке бачення мали суди на джерельну базу вирішення спорів щодо доменних імен. Вищий господарський суд України у постанові від 08 червня 2004 р. по справі № 44/1 зазначив, що відносини з адміністрування доменів, реєстрації та обслуговування доменних імен регулюються правилами Всесвітньої корпорації з присвоєння номерів та імен в мережі Інтернет (ICANN), Уряду США та міжнародних організацій. На підставі викладеного суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що зазначені правила та рекомендації Всесвітньої корпорації не входять до переліку джерел, визначених ст. 4 ГПК України.

Певні усталені тенденції існують у судовій практиці з вирішення тих спорів, в яких використання доменного імені є доказовим фактором. Наприклад, коли захищається або оспорюється право особи на знак для товарів і послуг у зв’язку з його невикористанням на території України протягом трьох років після публікації, а наявність і функціонування відповідного доменного імені, навпаки, наводиться в якості доказу саме використання знаку. Так, відносно доменних імен суди України встановлюють факт використання знаку для товарів і послуг на території України за одночасного збігу наступних двох обставин:

1) доменне ім’я має бути зареєстроване в зоні «.UA»;

при цьому на комерційне використання торгівельної марки вказує реєстрація доменного імені тільки в зоні «com.ua»,

2) власник свідоцтва на знак має виробляти товари та (або) надавати послуги, для яких зареєстровано знак, саме на території України.

Вищий господарський суд України у постанові по справі № 20/500 2006 р. зазначив, що використання оспорюваного знака в мережі Інтернет для України може бути визнане лише у випадку реєстрації сайта, що відтворює торгову марку, в домені «.UA». Крім того, відповідач не подав належних доказів на підтвердження факту виробництва товарів чи надання послуг із застосуванням зареєстрованого позначення. Тому розміщення зареєстрованого позначення навіть у домені «.UA» та на сторінках веб-сайтів без вироблення відповідачем товарів та надання послуг, для яких зареєстровано спірний товарний знак, не може викликати у споживачів асоціації цього позначення з товарами та послугами відповідача. Відтак попередні судові інстанції дійшли вірного висновку про те, що розміщення відповідачем спірного знака на веб-сайті та на рекламних щитах під час проведення змагань поза межами України не може вважатися використанням цього знака в розумінні статті 16 відповідного закону [4] України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг [5]».

Як бачимо, найбільш показовою та змістовною для вивчення та аналізу є практика вирішення справ господарськими судами, так як на даний момент доменні спори в Україні більше пов’язані з веденням відповідної діяльності, однак, в зазначеній практиці є доволі важливі аспекти, які слід сприймати й використовувати й в цивільному процесі.

Першим таким аспектом є те, що судами визнано факт невикористання доменних імен реєстратором, тому для вірного вирішення спору встановлено, що необхідно встановлювати безпосереднього держателя спірних доменних імен, або ж особу, в інтересах якої було зареєстровано доменні імена із застосуванням спірних знаків та послуг [6]. Ми погоджуємось с таким висновком, та, на нашу думку, у випадку неможливості участі у судовому розгляді такою особою з будь-яких причин, все ж таки необхідно досконало розробити механізм залучення до справи реєстратора та зобов’язання його в подальшому обмежити певним чином активність доменного імені, якщо відповідне рішення буде винесено судом.

Другим, доволі позитивним аспектом, є факт застосування судами посилань на правила Всесвітньої корпорації з присвоєння номерів та імен в мережі Інтернет (ICANN), в той час як конкретного об означення про це на законодавчому рівні не існує, бо дана організація не має, як такого, статусу міжнародної і підпорядковується законодавству США.

Третім же необхідно визначити аспект щодо використання домену «.UA». По великому рахунку, судом, на момент дії відповідної редакції закону, вірно було встановлено той факт, що використання лише домену з відповідним позначенням не є використанням товарного знаку в цілому, проте дана ситуація була виправлена редакцією відповідної норми від 10.04.2008, за якої використанням знака вже визнається: «застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет [7]».

Отже, нами було встановлено, що за діючого законодавства, в контексті вирішення Інтернет-спорів, першочерговою проблемою є визначення таких відносин за юрисдикційним аспектом, так як не всі «електронні правовідносини» є суто національними або міжнародними.

Інтернет-спори через свою багатоманітність, в перспективі, можуть вирішуватись багатьма органами: судами загальної юрисдикції, господарськими судами, спеціальними комісіями при ICANN, третейськими судами, окремими уповноваженими підприємствами-реєстраторами з дозволу ICANN, тому система підвідомчості спорів даного виду є досить розгалуженою й складною з безліччю варіантів вирішення такого спору відповідним підприємством, установою, організацію, і очевидним є те, що існуюча багатоманітність в такому аспекті не покращує сам процес вирішення справ, а лише сприятиме його затриманню, та, звісно, цього різноманіття нам треба ще досягти, адже на даний момент визначена сукупність органів та установ щодо вирішення Інтернет-спорів не встановлена на законодавчому рівні.

Невирішеним залишається також питання розмежування окремих підвидів спорів між судами цивільними та господарськими, адже ознака економічної та прибутковості діяльності в Інтернет може з’явитись практично в будь-який момент за волею особи, навіть якщо першочергово правочини з реєстрації доменного імені та створенню веб-сайту не мали не меті отримання того ж прибутку.

Життєздатною вважається пропозиція введення в сферу таких видів спорів третейських судів, та задля забезпечення більш високої ефективності вирішення Інтернет-спорів такими судами, вони повинні створюватись при реєстраторах, а з кінцевим користувачем необхідно, в такому випадку, укладати додаткову третейську угоду, на що останній може бути й не згоден.

В ході дослідження проблем доказування в Інтернет-спорах, що розглядаються судами, нами було зроблено висновок про можливість доступу користувачів мережі до необхідної інформації, яка в Інтернет є відкритою для широкого загалу, та відсутній чіткий механізм її документарного визначення та закріплення, одним із дієвих варіантів, в такому випадку, є посвідчення подібних фактів нотаріально.

Судова ж практика найбільш оптимально розвивається, в рамках національного вирішення та розгляду справ, лише з господарських спорів, проте окремі положення, визначені такою практикою є доволі позитивними та слушними при можливих спробах їх введення й судами загальної юрисдикції, тому окремі з них також були дослідження в цій роботі.

 


[spoiler title=”Список використаних джерел”]

1. Клюка М. А. Доказывание авторства в гражданском судопроизводстве / М. А. Клюка // Юрист. – 2005. – № 1. – с. 48.

2. Незнамов А. В. Особенности компетенции по рассмотрению Интернет-споров: национальный и международный аспекты: дис. канд. юр. наук: спец. 12.00.15 «гражданский процесс; арбитражный процесс» / Незнамов Андрей Владимирович; Екатеринбург. Уральская государственная юридическая академия – Екатеринбург, 2010. – с 133.

3. Носік Ю.В. Сучасна судова практика щодо доменних імен [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://194.44.242.245:8080/dspace/handle/123456789/11343. – Загол. з екрану.

4. Носік Ю.В. Сучасна судова практика щодо доменних імен [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://194.44.242.245:8080/dspace/handle/123456789/11343. – Загол. з екрану.

5. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»: станом на 05.05.2012 року [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3689-12. – Загол. з екрану.

6. Носік Ю.В. Сучасна судова практика щодо доменних імен [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://194.44.242.245:8080/dspace/handle/123456789/11343. – Загол. з екрану. 7. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»: станом на 05.05.2012 року (Електронний ресурс) – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3689-12. – Загол. з екрану. [/spoiler]

© 2012, Михайло Горкуша