Не знаю чому саме, але останнім часом дискусії на тему вищої освіти все частіше траплялись у моєму оточенні. І мова навряд чи йшла про освітню реформу, яка, також необхідна… та обговорювали інше, обговорювали проблему освіти в контексті її якості та практичності. Цей вектор абсолютно обґрунтований, адже розмови траплялись як серед випускників вищів, які вже стикаються з ринком праці та відчувають на собі його потреби та вимоги, які він ставить, і які, деколи, неможливо задовольнити наявністю самого диплому, так і серед самих студентів, які починають відчувати певну неефективність освіти, яку вони отримують.
Під час стажування у Львові за журналістською програмою “Схід і Захід разом – простір діалогу”, деталі якої частково відображені в першому матеріалі, зробленому в рамках цього візиту, особливо хотілося відвідати Український католицький університет, зокрема Школу журналістики, бо часто отримував схвальні відгуки як про систему освіти, так і сам концепт її надання у цьому виші.
Аби дізнатись що до чого в самій школі та на яких засадах побудоване дане освітнє середовище, і чому саме така альтернатива є найкращою, мені пощастило поспілкуватись з Ігорем Балинським – керівником магістерської програми з журналістики, який люб’язно, відповівши лише на декілька ключових питань, прояснив всі деталі цього чудового освітнього концепту, частиною якого захотілося стати практично одразу, не виходячи з самого приміщення вишу.
Розкажіть, будь ласка, про Школу журналістики УКУ, що вона з себе представляє, на яких принципах функціонує?
– Школа журналістики УКУ має 2 магістерські програми: з журналістики і з медіакомунікацій. Існуємо з 2010 року і це є модель західної журналістської освіти, яка функціонує на основі того, що ми принципово не створюємо бакалаврату. Ми беремо тільки магістратуру і дозволяємо в магістратуру вступати студентам будь-яких спеціальностей, так званий “перехресний вступ”. Тобто вони вже мусять мати певну одну спеціальність, необов’язково журналістську. Обмежень по спеціальностей немає, цього року поступив студент, який за освітою прикладний математик. Це не має значення. Це є двохрічна стаціонарна магістратура. Ще одна умова – ми не робимо заочну магістратуру, тобто ми вважаємо, що заочне навчання не можна називати навчанням. Наше навчання – це є два роки інтенсивного стаціонару, в межах якого кожна з програм має своє обличчя, має свою концепцію.
Журналістська програма працює за моделлю універсального журналіста. Ми за чотири семестри даємо студентові знання з друкованих медій, онлайн-журналістики, радіо- і тележурналістики. Загалом, якщо говорити про концептуальні речі, я би так зазначив, що базовим слоганом програми є “Цінності, знання, навики”. Навики є важливими речами в журналістиці, знання є важливими для того, аби вміти пояснити сучасний світ, а цінності є важливими щоби зрозуміти з якої позиції ти пояснюєш сучасний світ. Це є незвичним, але дійсно, окрім знань і навиків для нас важливою складовою навчального процесу є цінності.
Модель журналістики базована, крім універсального журналіста, на концепції навчання як практикуму. Студенти зобов’язані упродовж навчання писати, створювати матеріали: теле-, радіо-, друковані, фото. Тобто це є постійний нон-стоп процес. Кожен студент на сайті має своє портфоліо, де ми заносимо лінки на його публікації, і сам студент має в кінці навчання побачити що він напрацював. Зрештою, це є своєрідна можливість переслати портфоліо своєму працедавцеві, щоб він подивився що собою являє той чи інший випускник нашої школи.
Ще одна особливість є в тому, що ми вчимо… є так зване “академічне навчання”, тобто це класичне аудиторне навчання, і є в нас, так звані, додаткові освітні сервіси, де дуже великий позаакадемічний контент. Це майстер-класи, школи, тренінги, стажування, і, в принципі, їх за навчальний рік є не менше аніж самого академічного навчання. Щороку ми проводимо декілька шкіл: репортажу, міжнародної журналістики, відбуваються майстер-класи, тренінги. В середньому, в рік, маємо 30-40 заходів, фактично щотижня маємо якийсь захід. Це важливий момент, тому що треба розуміти, що академічні викладачі не завжди мають своєрідний попередній практичний досвід, і насьогодні, вчити журналістиці, будучи лише теоретиком, є фактично не те, що не чесно перед студентами, є злочинно щодо професії. Тому що має бути баланс теоретичного і практичного, а не кожен викладач може мати практичні навики роботи. Тому, оці моделі майстер-класів, шкіл, тренінгів, вони фактично не є якоюсь такою нашою вигадкою, це є необхідність, для того, аби збалансувати теоретичний і практичний процес, і дати можливість студентові познайомитися, перебувати в одному приміщенні з журналістами, експертами, тренерами, які мають успішний життєвий і професійний бекграунд. Тобто це є дуже важливий момент, тому що тільки спілкуючись з успішними чи впливовими журналістами, медіаекспертами, студент може розуміти глибше і свою професію, і її особливості – сучасні тренди і так далі.
Також, ми намагаємось допомогти студентам у закордонному стажуванні. За час навчання, з нашої точки зору, студент має бодай раз побувати у закордонній редакції. аби зрозуміти як воно працює в них, і що з того всього потім він зможе побачити, зрозуміти, відчути на практиці в українських медіа.
Це є важлива річ, тому що українські медіа мають свою специфіку розвитку, і ми вважаємо, що треба мати можливість порівняти різні медійні системи, тому наші студенти їздять на стажування в Польшу, Італію, Туреччину, Німеччину, Австрію, в залежності від того де ми маємо партнерів.
Медіакомунікації – це є нова спеціальність, вона, умовно кажучи, спроектована на те, аби випускники працювали не в медіа, а з медіа. Базово, це мають бути фахівці, які займаються дослідженнями, медіа-аналітикою, медіа-критикою, медіа-експертизою, і, окрім того, є спеціалістами з візуальних комунікацій, цифрових технологій і медіа-менеджменту. Цей великий спектр є, ми зараз шукаємо інші сфери, де можна б було цих студентів застосувати, тому що медіакомунікації є важливим самостійним напрямом в західній моделі освіти. Насьогодні ми розуміємо, що ринок потребує такого типу спеціалістів, і ці спеціалісти є на ринку, але вони приходять працювати у відповідні структури, скажімо, дослідницькі чи аналітичні центри не з профільною освітою, а з суміжною освітою. Так, медіа-аналітиками стають політологи, чи історики, медіа-дослідниками стають класичні журналісти і так далі. Це не зовсім правильно, в нас є певні амбіції якби створити цю спеціальність, зробити її не лише якісною, а й затребованою. Певні позитивні моменти вже є, медіакомунікації мають перший випуск і частина студентів пішла працювати не в журналістику, а в аналітичні структури, і це є свідченням того, що можливо трохи повільніше, ніж ми планували, але спеціальність починає обростати власними пріоритетами і розумінням того куди далі рухатися.
Якщо говорити загалом, про певну ідею, то ми би хотіли формувати, створювати в межах Українського католицького університету альтернативну до існуючої модель журналістської освіти. Я свідомий того, що змінити державного монстра, насьогодні, є фактично неможливо. Це питання є інерцією моделі журналістської освіти, яка не реформувалася після розпаду радянського союзу, а лише мімікрувала під сучасні умови. Просто в певний момент, працюючи в державному вищі я зрозумів, що змін не буде. Це дуже проста річ. Це не погано, не добре, просто констатація факту. Тут є спроба створити альтернативне освітнє середовище. Не більше, не менше. Нема сенсу конкурувати з великими університетами, тому що бакалаврат журналістики завжди буде мати попит у студентів-школярів. Поки що, вони не здатні на критичне осмислення того, яку професію вони обирають. Нам не хочеться працювати з такою категорією вступників, тому ми працюємо тільки з магістрами, які за віком, за способом мислення, за досвідом є більш готовими до цього. Формувати з них медійних фахівців чи журналістів набагато важливіше і цікавіше.
Мета створення такої школи – фактично створення альтернативного до існуючих середовищ журналістської освіти, неконкуруючи з іншими середовищами, бо це апріорі є неможливо. Такого типу школа як наша, чи могилянська школа журналістики, ми не можемо конкурувати з львівським журфаком, чи з київським, бо в освітньому контексті вони є монстрами, які повинні, напевно, через деякий час самі прийти до розуміння того як їм надалі розвиватись. Модель, в якій зараз існує пострадянська журналістська освіта не є ефективною, тому що попри те, що кількість інколи переходить в якість, запитання чому з 200 випускників щороку, умовного журфаку, в журналістиці працюють 30-40, а є успішними 5-8 чоловік? – залишається дуже болючим. Не можна буде досить часто прикриватися 5 успішними випускниками, бо залишається питання де є 195 і чи є вони успішними? Це болючі речі, але це, за великим рахунком, питання трансформації моделі освіти. Я сподіваюсь, що з новим законом, який зараз функціонує, з часом, повільно, але ці зміни будуть відбуватися. Кожен робить своє, що вважає запотрібне. Нам в цій моделі і в цьому університеті комфортно.
Погоджуюсь з тим, що з магістрантами працювати легше, бо дійсно в них більш розвинене критичне мислення та вже приходить осмислення того, що робити далі. Однак, свого часу, отримуючи юридичну освіту, я також відчував її певну заформалізованість. Враховуючи позитивні риси неформальної освіти, яка реалізована у вас на доволі високому рівні, можливо, необхідно розглядати й той контекст, що згодом така модель освіти повинна бути і на бакалавраті?
– Це неможливо. Я не є спеціалістом з юридичної освіти. Розумію, що вона так само є непідйомною в плані реформування, не знаю як це можна зробити. Тут питання в не в тому… формально, будь-яку модель освіти можна змінити, модернізувати за умови існування політичної волі в двох людей (ще раз скажу, закон дозволяє зараз дуже багато що) – ректора і декана. Питання в тому, чи є в них розуміння того, що треба міняти, і чи готові вони психологічно до того стресу, який вони би мали пережити, бо будь-яке реформування це дуже болючий процес для великої кількості людей.
Однією з проблем, яка є у освіті, є те, що змінилися правила через новий закон, але люди, які мають користатися тими правилами залишилися з минулого. Це головна проблема. Менеджмент більшості університетів вищої освіти України не відповідає можливостям, про вимоги не говорю, які дає новий закон про освіту. Все, це є головна річ. Ну і є питання інерції мислення, питання віку. Більшість викладачів, які працюють на ключових посадах, на більшості український журфаків це люди, які формувалися в радянській системі, і люди які не мають досвіду практичного роботи в сучасних медіа, або в медіа в сучасний період, бо навіть робота на радіо в кінці 80-х років, і робота на радіо в 21-му столітті це є два різних радіо. Це дуже проста річ. Плюс немає кадрового оновлення, тому що система аспірантури, чи взагалі наукової роботи організована дуже специфічно. І ще одна річ – бюджетне фінансування. Забюрократизованість бюджетного фінансування не дозволяє, скажімо, бути гнучкими при прийомі на роботу, при визначенні рівня зарплати, і головне, сучасні журфаки – середовища, де вчать на пальцях, а не на сучасній технічній базі. Це так само дуже важливо в сучасних умовах: чи є база, на якій можна вчити, чи такої бази немає.
Це можна міняти, принаймні я назвав частину умов. Але ще одна річ… вища освіта на початку 2000-х років вдарилася в так зване “заробляння” через контрактників, що призвело до різкого збільшення ліцензійних наборів. Та кому потрібно щороку 200 журналістів, які випускаються, скажімо, тільки у Львівському національному університеті. Тобто кількість вбиває якість однозначно і повернення до старих наборів на рівні 50-70 чоловік було б одним з перших кроків, який би засвідчив, що ця система хоче модернізуватися. Однак, оскільки цього немає, і, навпаки, зростає бажання збільшити ліцензійний набір, це означає, що ця система не хоче модернізуватися, вона хоче, умовно кажучи, паразитувати на тих самих умовах.
А захоплення школярів журналістикою буде ще існувати досить довгий час, тому, що вони не здатні критично мислити, і з юридичним факультетом так само, бо тут батьки вже швидше не здатні критично осмислювати безперспективність рівня якості цієї освіти. Так само і з медичною освітою… і потім робота – питання величезних грошей, які треба вкласти у власні юридичні консультації чи стоматологічні кабінети.
Ця система змушена буде з часом, під тиском студентів, які, до речі, так само є не критичними зараз і вимогливі тільки подекуди, так… тільки подекуди студенти вимагають зміни правил гри, тобто якості освіти, це окремі випадки. Система, все одно, з часом змушена буде модернізуватись, але оскільки цей процес буде дуже повільний і невідомо, які і коли будуть результати у підсумку… Тому, з моєї точки зору, зараз ефективніше створювати альтернативні освітні середовища, принаймні це є чесно по відношенню до вступників, вони мають можливість вибирати – є один, другий, третій варіант. Тобто, якщо на ринку є альтернатива, з часом, буде і конкуренція, і відповідно буде динаміка змін, і, я думаю, що змінюватиметься на краще і якість освіти.
Скажіть, будь ласка, цікавлюсь як правник… маючи стажування закордоном, певен, що студенти мають змогу і ознайомитись з принципами європейського права, паралельно знайомлячись з законодавчим регулюванням поширення матеріалів, захисту авторського права. Чи існує курс медіа права у школі?
– Ми маємо курс медіа-права. Його читає юрист, який має кандидатський ступінь, і бере участь в різних проектах. У нього є поєднання теоретичного і практичного. Але питання в чому… в неправовій країні не може існувати медіа право. В країні де люди хочуть халяви, не може існувати авторське право. Це повага, ми цьому вчимо, питання в тому наскільки воно є практично втілюване.
Найбільша увага надається правовим аспектам, коли ми розповідаємо про розслідування, звичайно, бо це є ключове. Але коли ми говоримо про загальні правові рамки… ми живемо з вами в одній країні. Студенти отримують основи медіа права, і отримують глибше розуміння окремих правових ситуацій, колізій, які пов’язані з журналістськими розслідуваннями. А решту, ми вважаємо, кожен з них вже буде отримувати під час практики, під час своєї роботи. За потреби, студент повинен поглиблювати рівень своєї правової освіти. На жаль, сьогодні поки що так, це не західний світ, де кожна редакція має свого власного юриста. У львівських редакціях, у більшості з них, не має юристів, і навіть не має угод з якимись юридичними компаніями, які б обслуговували їх. Київська англомовна газета “Kyiv post” має в штаті юриста, і жоден номер не піде в верстку ні на сторінку, поки юрист його не перечитає. Це є робота в рамках правової культури. Коли така ситуація буде в звиклій львівській газеті, тоді я скажу, що в нас є правове суспільство, в нас є медіа-правове поле. Поки що в нас цього немає.
Як Ви можете прокоментувати один з останніх прийнятих законів щодо роздержавлення ЗМІ в Україні?
– Це хороший закон, правильний закон. Державних медіа не має бути, тому що державні медіа це є незрозуміле використання коштів платників. Я не є юристом, аби аналізувати особливості цього закону. По ідеї це є правильний закон. На практиці, здебільшого, все це обертатиметься у конфлікти щодо того, що робити із звільненими працівниками, і головний конфлікт буде з приміщеннями, частина з яких вже була, напевно, відчужена з комунальної власності. Це вічні конфлікти. Я тішуся, що цей процес почався, розумію, що він буде болючим, не знаю коли і як він закінчиться, але загалом це правильний напрям руху. Питання в тому, чи ми підемо щоб дійти до фіналу – цього не можу сказати.
Не можна привести до відповідності процес роздержавлення медіа, якщо всі інші сфери суспільства є такими ж нереформованими. Тому ситуація для мене є очевидною і простою. Немає сенсу створювати газети чи медіа на кошти платників взагалі. Платник має сам визначати що і як він підтримує в медійному сенсі. Було б набагато ефективніше створити низку недержавних чи громадський медій і давати можливість простому споживачеві підтримувати їх фінансово. Так само це реалізовано в тій самій Німеччині, де кожен ретранслятор-телевізійник оподатковується і ці кошти йдуть виключно на підтримку радіо чи теле-громадського мовлення.