Top Wiki Блоги

Hate speech vs New media: теорія і практика

Чи існує мова ворожнечі (“hate speech”) в сучасному ЮАнеті? Безперечно так! Але що з цим робити? Як їй запобігти? Як віднайти джерела, інформаційні приводи та зупинити поширення “hate speech” хоча б на національному рівні? Так, саме національному, бо рівень мови ворожнечі в регіональних Інтернет-спільнотах чи закритих дискусіях подолати є маломожливим (на нашу думку), а от запустити загальнонаціональний “контртренд” (проти поширення “hate speech”) вважаємо цілком реальним.

Та з чого складаєтся сама мова ворожнечі? У першому матеріалі, підготовленому в рамках стажування за програмою “Схід і Захід разом – простір діалогу” з Олегом Онисько – шеф-редактором інтернет-видання “Zaxid.Net”, ми спробували обговорити загальні, концептуальні речі. Чи можемо сказати щось більш конкретніше? Напевно, так.

Очевидно, що “hate speech” як явище вивчається тому, що окремі спільноти бажають запобігти цій тенденції, і аби знати “як лікувати”, потрібно знати “що лікувати”. Якщо ототожнювати мову ворожнечі з вірусом, то перш ніж готувати проти нього вакцину, необхідно вивчити сам вірус – цим і займаються визанчені спільноти. Це є і наукові товариства, і організації, і самостійні експерти. Всі вони прагнуть одного – приймаючи той факт, що знищити цей вірус неможливо, проводити глобальну його профілактику.

Як саме? Доволі просто. Якщо суспільство не знайоме з явищем – йому треба про його розповісти. Коли суспільство знатиме причини створення та розмноження вірусу – воно відслідковуватиме свій, зокрема, інформаційний простір, в т.ч. з тим, аби не надавати змоги створювати сприятливе середовище для існування цього самого вірусу, вірусу мови ворожнечі.

Що ж ми знаємо від наших спільнот з протидії “hate speech”? З чим саме знайомлять людей, коли розповідають про вірус? А знаємо ми доволі достатньо, аби розуміти його природу та відмічати для себе події, що створюють те саме “сприятливе середовище”.

Однак, перш ніж говорити про більш конкретні речі, хотів би зауважити, що детермінування мови ворожнечі та її детальне пояснення не є метою статті. Матеріал, в першу чергу, спрямований на аналіз того, чи стикаються видання з “hate speech” та як вони реагують на це. Більш детально з поняттям “мова ворожнечі” ви можете ознайомитись у медіа-матеріалах, прикріплених до статті, саме вони розроблені відповідними експертами, про яких ми вже згадували.

В загальному ж контексті, мову ворожнечі визначають як висловлювання, дії які містять в собі певну ненависть за конкретною ознакою, в порівнянні з окремо взятою спільнотою: на основі національної, расової, гендерної, або будь-якої іншої приналежності. Іноді, обов’язковою ознакою “hate speech” виділяють певну форму дискримінації та упереджень з обов’язковим закликом в оголошуваному контексті. Додатково визначення мови ворожнечі пояснюється також у наявності самостійного узагальнення, стереотипізації з ознаками маніпуляції, при цьому, ключовий індикатор – образа не лише конкретної людини, інакше це звичайне хамство.

При роботі з матеріалами тренінгу “Я – медіаграмотний”, довелося звернути окрему увагу на стереотипи, які також містяться у визначенні “hate speech”. Цікаво, але раніше не ставив перед собою питання розуміння стереотипів як інформації, отриманої із свого оточення для заповнення прогалин із знань в певній сфері (а так воно і є!). Окремі вправи, розроблені авторами проекту, навіть конкретно нагадують, що ми часто використовуємо соціальні стереотипи як спосіб ідентифікації особи та спираємося на фіксовані ознаки ідентичності, а не на поведінку конкретної людини. Дійсно, про це варто пам’ятати, аби розуміти стереотипізацію більш ширше та слідкувати за собою в багатьох контекстах вже з іншим підходом.

Повертаючись до самої мови ворожнечі, слід також відзначити, що експерти рекомендують звертати увагу і на ряд факторів, аби встановити чи можна дійсно віднести ту чи іншу промову, коментар до “hate speech”, ними є:

  • контекст,
  • наміри спікера;
  • його позиція та статус;
  • значення висловлювання;
  • манера такого висловлювання;
  • можливий вплив на суспільство чи індивіда.

Звісно, маючи нагоду поспілкуватись з представниками медіа у Львові, ми не змогли обійти тему мови ворожнечі стороною, бо завжди необхідно знати що відбувається безпосередньо у медійних процесах, аби володіти практикою, а не розпосвсюджувати виключно теоретичні речі. Саме так і зробили!

Окрім “Zahid.Net”, нам пощастило відвідати наступні видавництва: “Ратуша”, “Вголос”, “Львівська газета”, ІА “ZIK”. До чого дійшли та які висновки зробили у бесідах – запрошуємо ознайомитись з ключовими тезами далі.

“Ратуша”. Микола Савєльєв – головний редактор.

Бесіда з паном Миколою видалась цікавою через його практичність у відповідях.. Деякі моменти можуть бути просто окремими матеріалами, не кажучи навіть про тези та коментарі. За його особистим сприйняттям (в чому він, звісно, правий), Інтернет – майданчик, де дозволено все. Певне індивідуальне хамство та практика обміну банами у “Віртуальній павутині” вже сприймається адекватно, як належна річ.

На пропозицію захисту мови ворожнечі в Інтернет зазначив, що на це необхідно звертати увагу, однак, в залежності від середовища. Але одночасно нагадав, що, в більшості випадків, якщо те чи інше хейтерство в мережі було безпідставним, частіше за все, людину просто відправлять в бан.

Що ж до газет та видавництв, пан Микола, особливо підкреслив, що будь-які образи у продукованому медіа контенті не є допустимими. Також згадав і той факт, що більшість газет, які мають інтернет-версію, закрили обговорення, через відсутність можливості його модерування. Та навіть при існуючій ручній модерації, треба пам’ятати, що чиясь думка також може під неї підпасти. Від себе дійсно можемо додати, що модерація виявляється специфічним інструментом, і редактор львівсько газети “Ратуша” справедливо про це нагадав, однак, проблема зберігається й через те, що автоматичні скрипти з цим справитись не можуть, тоді як людський фактор видалити з цього рівняння також просто неможливо.

Коли бесіда перейшла в обговорення зазначених факторів мови ворожнечі, співрозмовник зазначив, що суспільство, умовно кажучи, просто шукає того, хто може бути покараний за ситуацію, що склалась нині, без детальної уваги до розмежування та аналізу самих факторів мови ворожнечі. Мабуть тому, що це також може бути мова ворожнечі, однак, в цьому матеріалі не даємо характеристику станові речей, який склався в державі.

Додатково, спробували поговорити на тему оціночних суджень, однак, тут, окрім як про стандарти та ретельну перевірку фактів не говорили. В цілому, необхідно визнати, що багато образ в мережі мають й багато оціночних суджень, однак, на думку пана Миколи, їх можна будувати, типу, на порівнянні заробітної плати та автомобіля чиновника, не більше того. Тоді як політики, на думку редактора газети “Ратуша”, не використовують навіть оціночні судження, а просто часто спираються на свої власні припущення, без фактів.

У розмові також вказувався і приклад, коли видавництво може цитувати просту помилку чи обмовку певного офіційного представника, і видавати це за оригінальну цитату (а це так і є), однак, не уточнюючи дані за власною ініціативою. Як можна було зрозуміти зі слів пана Миколи, така ситуація для газети є неприпустимою, і журналіст завжди повинен перевіряти зміст, не зважаючи на те, що це може бути пряма цитата.

Говорили й про теми, які читачі перестають сприймати зовсім. Одна з таких – вибори. Мабуть, це вагомий показник того, як люди знову починають втомлюватись від неоднаковості обіцянок політиків та реальної картини життя.

Інформаційне агентство “Вголос”. Олександр Чамара – головний редактор.

Питання поширення “hate speech” для видання “Вголос” також є актуальним через те, що це виключно інтернет-видання і воно не має друкованої версії. Звісно, сайт інформагентства має блок обговорень під кожною новиною та потужну facebook-спільноту. Вже на початку бесіди був вражений загальним масштабом, хоч і за лічильниками у футері це був не найбільш відвідуваний ресурс, редакцію якого відвідував під час стажування. Пан Олександр випередив обговорення, зазначивши, що в день їхнє медіа може випускати до 100-150 новин, при цьому, він, як головний редактор, наголошує на тому, що публікована інформація повинна перевірятись з декількох джерел.

Згадували “історичний контекст”, коли раніше треба було дзвонити до кожної прес-служби та перепитувати щодо нової інформації, тоді як зараз, вже при отриманні коментаря, журналісту одразу повідомляють, що інформація скоро буде опублікована на відповідній сторінці установи чи, навіть, вже опублікована.

Щодо того, чи зустрічалась редакція “Вголос” з мовою ворожнечі на власних майданчиках, прийшли до висновку, що працівники медіа реально відчувають на собі присутність у спільнотах прихильників так званих “ЛНР” та “ДНР” (видно за IP-адресами користувачів через відповідну адмін-панель), які також слідкують за оновленнями новинної стрічки та створюють обговорення із необхідним для них контекстом. Більш того, користувачі з таким набором “параметрів” стали переходити в розігруваній дискусії на українську мову, однак, все рівно, відрізняються своїми русизмами. Ключове завдання – “перебити” тему.

А от наскільки виважена аудиторія щодо сприйняття “мови ворожнечі” в Інтернет – пан Олександр зауважив, що рівень залучення різний. Що заслуговує окремою уваги, не ставиться питання про видалення чи бан підписників. Здебільшого, мова навіть не про технічну складову, а ідеологічну – люди підписались, значить хочуть читати, мотиви в кожного різні.

Та відсіч, все ж, подібним хейтерам спільнота дає. Хоча, доволі складно прослідкувати той момент, коли людина робить репост із припискою свого “бачення” ситуації, на що редакція ніяк не може впливати. Про цей момент просто необхідно пам’ятати і не забувати бути критичним до таких коментарів.

Ресурс “Вголос” особливо прискіпливо посилається і до новин, які ведуть до одного невідомого сайту-джерела, однак можуть сприйматись як достовірні, якщо не помічати те саме “єдине джерело”, яке дублюється іншими медіа. Є модель, за якою невідомий сайт, через багаторазове переопублікування більш відомими медіа розповсюджує неправдиву інформацію, тим самим, створюючи картинку реальності події.

З практики, частими є омани у фото- або відео-фактах. Зокрема у контексті “перезалиття” відео, аби відобразити його з новою датою, або ж “авторська інтерпретація” фото, оригінал якого легко можна знайти в пошуковій системи, аби не попадати на гачок розповсюджувача фейку.

В питанні існування пропаганди та контрпропаганди, співрозмовник відзначив, що редакція, насамперед, інформує, своїх коментарів не дає. Ресурс вирішив не йти шляхом контрпропаганди, а обрав саме інформування, бо не хоче діяти методами противника. Найкраще – давати об’єктивну, перевірену інформацію, з доказами. Це складно робити, але цей шлях є більш ефективним.

“Львівська газета”. Мирослава Іваник- заступник головного редактора, Мар’яна Вербовська – журналіст.

Обговорюючи “hate speech” з представницями “Львівської газети”, одразу ж згадали про ботів та вибори – бо саме ці дві ключові речі є основою для мови ворожнечі, зокрема, з якою стикались журналістки.

Коментування матеріалів активне як на сайті, так і у спільності на Facebook, та коментарі все ж, доводилось чистити, бо, за словами співрозмовниць, то було сміття та негатив. Особливо, хейтери, за практиками “Львівської газети”, зловживають картинками.

В цілому, на питання, чи є взагалі мова ворожнечі певною проблемою, відповідь була отримана негативна, однак, із застереженням, що редакційний моніторинг має бути. Загально ж, за ситуацією щодо коментарів, які редакція вимушена була видаляти, то вони, переважно, були російськомовними. Однак питання не в тому, що причиною є російська мова, причина була саме в хейтерстві, які вони в собі несли, і, звичайно, були наявні ознаки “проплаченості” таких коментарів. В тему був згаданий досвід ЗМІ Німечинни, де модерують ведення тих чи інших обговорень повністю в “ручному” режимі.

Окремо говорили про тему авторизації. Зокрема, щодо авторизації авторів блогів. З цим видавництво проблем не має, бо більшість дописувачів є дотичні до редакції.

Згадували і дискусійне питання балансу контенту, яке ставиться у різних колах, в тому числі, і у професійних. Справедливо було зазначено, що ЗМІ не знімають кіно, тому розмежовувати, або ж, вирівнювати позитивний та негативний контексти недоцільно. А от ствердження про те, що видання своїми матеріалами не нагнітає емоційно та не має такої мети, я отримав.

Наприкінці розмови встигли поговорити й на тему окремих особливостей розповсюдження “hate speech”, зокрема, в контексті гендерної нерівності. Загалом, журналістки зазначили, що хейтерство щодо жінок доволі поширене в Інтернет, і дійсно є актуальною та пріоритетною для вирішення проблемою, власне, як і питання фемінізації назв державних посад.

ІА “ZIK”. Тетяна Вергелес – головний редактор.

Не можу сказати, що в своєму житті мав замало зустрічей, з людьми різних професій, рівня, та зустріч з пані Тетяною була особливою. Не можу сказати чим саме, однак відчуваю це на 100%. Протягом тижня стажування, мене не покидала думка про те, що, вірогідно, дослідження мови ворожнечі не є настільки пріоритетним та необхідним, і я міг би скористатись часом, який проводив в бесідах із представниками різних медіа, більш ефективно: обговорити серйозніші, важливіші для нашої країни речі, проблеми, які ніби наступають зі всіх сторін. Принаймні, можна було б спробувати змінити напрям певних дискусій з тем “все пропало” на “надія є”.

Та ця бесіда була і надзвичайно легкою, і надзвичайно змістовною водночас. За близьким мені підходом, пані Тетяна, з самого початку, перепитала в мене щодо того, що саме я вкладаю в розуміння мови ворожнечі, і коли ми визначились з, так би мовити, “категоріальним апаратом” – рушили далі. Це була моя остання бесіда з представником медіа у Львові, тому я просто запитав, чи необхідне дослідження мови ворожнечі, чи є воно актуальним? І отримав позитивну відповідь.

В розмові став інакше відчувати сам контекст “hate speech”, бо глибинні його рамки пані Тетяна розкрила для мене по-новому. Сам полюбляю дивитись на речі із деяким філософським контекстом, та, певен, що життєвий досвід грає в цьому визначну роль, що в черговий раз відзначив для себе завдяки цій бесіді.

Справді, чи називати представників угруповань “ЛНР”, “ДНР” сепаратистами, або ж бойовиками та терористами? Яку роль у всьому цьому грають переконання? Яка грань російського втручання, адже це схиляє до вибору визначень “бойовики” та “терористи”?

В цілому, ІА “ZIK” в новинах не допускає або ж максимально намагається уникати емоційних суджень. З блогами дещо інша ситуація, особливо коли йдеться про опонування між політиками. Однак, й сам цілком розумію, що то особистий вибір самого автора блогу.

Та вперше, за всі візити, від головного редактора медіа прозвучало чітке ствердження того, що і вона, і команда агенції обстоює єдність і соборність України. І якщо дозволити собі, не для маніпуляції, а для демонстрування причинно-наслідкового зв’язку, вибудувати певний ланцюжок, то така позиція є надзвичайно важливою і в глобальному контексті боротьби з мовою ворожнечі! Хоч це і не є прямим завданням медіа (та і не має бути).

Необхідно сприймати Україну в єдності різноманітностей та, зокрема, розуміти тих людей, яким, наразі, довелось покинути свої домівки, а не поширювати риторику про відсіч територій, аби створити певну ілюзію спокою. Звичайно, неможливо оминути гострі моменти, пов’язані з руйнацією країни чи загибеллю людей, але ми ніколи не повинні допускати неполіткоректності.

З пані Тетяною говорили й про сприйняття мови ворожнечі суспільством. Дійсно, воно не може на це пасивно реагувати, адже скільки існує людство, стільки існує й мова ворожнечі. Однак, все рівно, нам необхідно думати над тим, як з цього стану виходити.

Свого часу ми тішилися соціальними мережами, які з’явилися в нашому житті, навіть, дещо романтизуючи, адже нам дали можливість тримати зв’язок з друзями та рідними у більш доступній формі. Але часом, як сніжний ком, у спільнотах наростає нетерпимість, і з кожною новою дискусією вже важче зрозуміти, де реальна людина, а де – бот.

На початку, на сайт ІА “ZIK” ходили, аби перевірити свою майстерність у суперечках, які навмисно розвивались такими ж дописувачами коментарів. Від такої ненависті, яка трапляється в інтернет-просторі, люди страждають не лише морально, а й фізично. Безпідставне спаплюження фактів може впливати і на родичів людини, яку принизили в спільноті, тому це доволі тонкі речі, з якими треба бути обережними.

У практиках “ZIK’у” було багато спроб та використаних інструментів, аби завадити розповсюдженню тієї самої мови ворожнечі на ресурсі: були і бани, які обходились через плаваючі IP-адреси, ресурс відчув на собі вже згадувану нами практику “перебиття” тем, і з цього всього були зроблені свої висновки. Тепер коментарі на сайті “прив’язані” до профілів у соціальних мережах, додатково, ресурс жорстко моніторить будь-які образи та видаляє основу для можливого каскадного розвитку нетерпимості в обговореннях.

Прикро, але навіть за досвідом агенції, співробітники чітко бачать, що мова ворожнечі стає предметом торгу, і, звісно, реагують на зворотній зв’язок від аудиторії, якщо необхідно видалити коментар, який містить наклеп або інші образи, аби користувачі не йшли на провокації та не ставали жертвами того самого торгу від авторів таких “цікавинок”.

Зрозуміло, що “ZIK” дорожить своєю репутацією, і звідси й виходить таке розуміння і такі дії щодо врегулювання цих неоднозначних проявів. Від себе зазначу, що це більш ніж заслуговує на повагу.

Бесіду ж завершили обговоренням того, що зосереджуватись на “hate speech” необхідно, однак не йдучи сліпо за нав’язаною методологією його розуміння. Бо ми маємо і свій контекст, із своїми відповідними значеннями, який важливо не втратити з точки зору концептуального сприйняття речей, хоч і загальні, наукові рамки визначення мови ворожнечі сформовані доволі чітко.

Та головна річ – не забувати про людяність, і залишатись людиною попри всі складнощі та спокуси, які ми зустрічаємо у нашому житті. Журналісту треба просто писати правду: працювати над собою, багато читати, порівнювати, намагатись бути людиною, і тоді питання пропаганди не стоятиме, а стоятиме питання чесності із своїм читачем.

Comments are closed.